Стаття 32 Конституції України передбачає, що не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої фізичною або юридичною особою обмежений (крім суб’єктів владних повноважень). Оскільки процес відповідної зйомки може стати збиранням інформації про особу та суттєво порушувати її певні особисті немайнові права - Цивільний кодекс України передбачає, що фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру. В сучасних умовах процеси відеоспостереження набирають глобальних масштабів. На вулицях міст все більше з'являється різної оптичної техніки: від камер на фасадах будинків до систем відеоспостереження за дорожнім рухом. Більш того, за багатьма ведеться спостереження вже і на роботі. При цьому Кодексу Законів про працю зобов'язує роботодавця проінформувати працівника під розписку про умови праці. Тобто згода працівника на його зйомку має бути виражена письмово. Відсутність письмової згоди працівника на відеозйомку на робочому місці, дозволяє стверджувати про те, що запис проводиться незаконно. Всі відеоспостереження мають бути відкритими. У статті розглядаються проблеми правового регулювання відносин, які виникають під час контролювання роботодавцем дотримання працівником правил внутрішнього трудового розпорядку з використанням технічних засобів. Досліджуються теоретичні та правові підстави щодо правомірності такого контролювання та пропонуються рекомендації щодо процедури встановлення технічних засобів спостереження.