Починаючи з 2015 року до об’єктів оподаткування податком на майно, в частині відмінної від земельної ділянки віднесено нежитлові приміщення. Стрімке розширення бази оподаткування та зміни щодо порядку оподаткування нежитлових приміщень призвели до низки невідповідностей, які призвели до великого обсягу оскаржень рішень контролюючих органів щодо нарахувань такого податку. В роботі проведено аналіз нормативно-правої бази, що регулює порядок отримання відомостей з реєстрів для нарахування податку на нерухоме майно, зазначеної її слабкі місця та наведено пропозиції щодо вдосконалення. Базою для висновків була існуюча протилежна судова практика. Місцеві ради визначають ставки оподаткування нежитлових приміщень відповідно до типів будівель. Норми Податкового кодексу України взагалі не містять чіткого типів нежитлових приміщень, що призвело до неоднозначності тлумачення об’єктів оподаткування. Неоднозначним є обмеження щодо звільнення від оподаткування будівель нерухомості, що знаходять у власності фізичних осіб. Податок на нерухоме майно має стимулюючу функцію, яка створює умови для розвитку виробництва. Наведена обмеження протирічить принципу рівності усіх платників перед законом та недопущення буд-яких проявів дискримінації – забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від форм власності, що прямо встановлено п в. 4.1.2 ст. 4 Податкового кодексу України. Джерелом інформації про об’єкти оподаткування за Податковим кодексом є інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Тип об’єкту визначається в реєстрі та не підлягає зміні. Контролюючі органи здійснюють розширене трактування об’єктів оподаткування, що є перевищення повноважень. Форма рішення податку на нерухоме майно не містить основних показників необхідних для визначення об’єкта оподаткування. Наведені приклади ускладнюють процес нарахування та сплати податку. Зазначена робота пов’язана з завданням удосконалення норм діючого законодавства України, для приведення його у відповідність принципам верховенства права.