Дана стаття є тематичним дослідженням змін українського законодавства, що регулює договори про надання фінансових послуг. Дослідження даного питання викликано необхідністю підвищення ефективності правового регулювання захисту прав споживачів при укладенні банками договорів депозиту, кредиту та умовного зберігання (ескроу). В дослідженні здійснюється теоретичний аналіз нових положень нормативних актів Національного банку України на предмет їх відповідності правовій теорії та положенням законодавчих актів, зокрема Цивільного кодексу України. В результаті здійсненої розвідки автори дійшли висновку, що додаткові вимоги до договорів про надання фінансових послуг не мають чіткого визначення свого правового режиму і не корелюються із встановленими законодавчими вимогами до даного виду договорів. Така невизначеність може впливати як на зміст таких договорів, так і на процес і результат їх укладення. З урахуванням того, що банківські договори, як правило, банки укладаються наданням споживачу готових формулярів, тобто шляхом приєднання, то аналізується питання про логічність виділу в договорах приєднання індивідуальної та публічної частини змісту таких договорів. Відповідно до цього, застосовані в спеціальному нормативному акті поняття «індивідуальна частина» та «публічна частина» договору про надання фінансових послуг вимагає подальшого наукового дослідження. Цінність даного дослідження для практики полягає в тому, що співвіднесення нових нормативних положень правового регулювання банківських договорів надасть можливість більш чіткіше сформулювати умови договорів про надання фінансові послуги і, таким чином, підвищить ефективність правового гарантування захисту прав споживачів в сфері надання фінансових (банківських) послуг.