У статті на основі раніше невідомих документів центральних державних архівів України, тогочасної емігрантської преси та законодавчих актів зарубіжних країн розглядається питання натуралізації українських політичних емігрантів в Румунії та Королівстві сербів, хорватів і словенців (1929 р. – Югославія) у період між Першою та Другою світовими війнами. Основна увага приділяється чинникам, які спонукали українських емігрантів переходити в інше підданство/громадянство. Розповідається про зусилля відповідних органів Ліги Націй, Верховного комісара у справах біженців на чолі із Фритьйофом Нансеном, інших міжнародних організацій та урядів цих двох балканських країн вирішити проблему біженців/емігрантів. Аналізується законодавство Румунії та Югославії про громадянство. Показано ставлення Уряду Української Народної Республіки в еміграції до натуралізації українських емігрантів. Уперше в українській історіографії охарактеризовано процес набуття емігрантами громадянства Румунії й Югославії. Акцентовано увагу на тому, що процес натуралізації посилився під час та одразу після світової економічної кризи 1929-1932 рр. У другій половині 1930-х рр. перехід в інше громадянство було поширеним явищем серед українських політичних емігрантів як в Європі взагалі, так і в її окремих регіонах зокрема. Робиться висновок про те, що основними мотивами переходу в інше громадянство були можливість отримати роботу, влаштуватися на державну службу, придбати землю та шлюб з місцевими громадянами. Велика частина натуралізованих українських емігрантів сподівалася при зміні політичної ситуації в Європі та СРСР повернутися в Україну. За таких обставин уряд Югославії не чинив би перепон для вибуття із набутого громадянства та повернення на Батьківщину.